ТЕМА ФОРМИ І МЕТОДИ РОБОТИ СОЦІАЛІЗАЦІЇ
Завдання
школи – навчити жити. Ми повинні виховувати людину.
Здатну створити своє особисте життя.
П.Блонський
Освіта,
яка не вчить жити успішно в сучасному світі, не має ніякої цінності.
Кожен із нас приходить у життя з
природженою здатністю жити щасливо й успішно.
А
ми повинні збагатити цю здатність знаннями і навичками, які допомогли б нам її
реалізувати якомога ефективніше.
Р.Т.Кіосакі
Моє
заповітне бажання – передати тобі ту життєву мудрість, яку називають умінням
жити.
В.
О. Сухомлинський
(
з листа до дочки )
Соціалізація
— це процес, через який безпорадне дитя поступово перетворюється на особу, яка
розуміє і саму себе, і навколишній світ, адаптується до нього, набуваючи знань
та звичок, притаманних культурі (цивілізації тощо) певного суспільства, в якій
він (або вона) народився (народилася). Крім того, соціалізацією є також процес
пристосування (адаптації) дорослої людини, яка з причини певних обставин (перебування
в певній "антисоціальній" групі, довготермінове перебування у
в'язниці тощо) довгий час була поза суспільством, або перемістилася з одного
суспільства в інше (зміна громадянства тощо).
СОЦІАЛІЗАЦІЯ
1.
Дія за знач. соціалізувати і соціалізуватися. 2.
Процес засвоєння людиною певної системи знань, норм і цінностей, які дозволяють
їй функціонувати як повноправний член суспільства; включає як цілеспрямований
вплив на особистість (виховання), так і стихійні, спонтанні процеси, що
впливають на її формування; вивчається філософією, психологією, соціальною
психологією, соціологією, історією та етнографією, педагогікою, теологією.
Соціалізація являє собою процес становлення особистості,
поступове засвоєння нею вимог суспільства, придбання соціально значимих
характеристик свідомості і поведінки, які регулюють її взаємини із
суспільством.
Які ж механізми соціалізації? Уже З.Фрейд виділив
психологічні механізми соціалізації: імітацію, ідентифікацію, почуття сорому і
провини. Імітацією називається усвідомлена спроба дитини копіювати визначену
модель поведінки. Зразками для наслідування можуть виступати батьки, родичі,
друзі і т.д. Ідентифікація — спосіб усвідомлення приналежності до тієї чи іншої
спільності. Через ідентифікацію діти приймають поведінку батьків, родичів,
друзів, сусідів, і т.д., їхньої цінності, норми, зразки поведінки як свої
власні.
Вперше термін соціалізація був введений в систему понять
американським соціологом Гідінгсоном наприкінці ХІХ століття і визначався як
“процес розвитку соціальної природи людини.”
Мета соціалізації — допомогти вихованцеві вижити в
суспільному потоці
криз і революцій: екологічній, енергетичній, інформаційній,
комп'ютерній
тощо, оволодіти досвідом старших, зрозуміти своє покликання,
самостійно
знайти шляхи найефективнішого самовизначення в суспільстві.
При цьому
людина прагне до самопізнання, самоосмислення,
самовдосконалення/
На сьогоднішній день існує багато визначень процесу
соціалізації. Наприклад, соціалізація – це процес, коли людина усвідомлює себе
в суспільстві як особистість; соціалізація – це процес сприйняття особистістю
культури свого народу; соціалізація – це історично-обумовлений процес розвитку
особистості, теоретичного і практичного засвоєння індивідом цінностей, норм,
установок, зразків поведінки, які притаманні даному суспільству.
Процес соціалізації має за мету становлення особистості, яка
була б здатна адаптуватися до умов, що постійно змінюються та реалізувати себе
в цих умовах. Вирішальним в процесі соціалізації є процес самовиховання.
Результатом соціалізації є активне відтворення особистістю набутого соціального
досвіду.
Згідно теорії Гессена процес соціалізації складається з
трьох основних етапів:
1. Дошкільний період (період довільного розвитку). Переважає
ігрова діяльність дитини. Процес соціалізації залежить здебільшого від сім’ї та
взаємовідносин в системі батьки – діти.
2. Шкільний період (період активного пізнання законів і
вимог життя). Процес соціалізації залежить здебільшого від діяльності
навчально-виховного закладу та оточення дитини.
3. Пост-шкільний період (період завершення формування
особистості, що характеризується інтенсивною самоосвітою, самовдосконаленням,
сформованістю позиції та світогляду особистості). Процес соціалізації залежить
від усвідомлення власного “Я” та оточення особистості.
На завершальному етапі соціалізації особистості відбувається
формування суспільної позиції особистості. У соціальній педагогіці розрізняють
такі теорії формування позиції особистості:
а) біологічна теорія – психоаналітична теорія Фрейда.
Полягає у домінуванні біологічної основи, у становленні та розвитку
особистості. Згідно цієї теорії, особистість являє собою єдність трьох
структур: “воно”, “я”, та “над я”.
б) біологічно-когнітивна теорія Піаже. Особистість формується
на основі певної схеми поведінки. Когнітивна теорія набула подальшого розвитку
в працях американського психолога Кольберга, який створив похідну цієї теорії –
теорію поетапного морального розвитку. Згідно цієї теорії, кожна особистість
проходить такі періоди розвитку:
1) доморальний (до 10 років) - основна орієнтація на
слухняність і уникнення покарань;
2) конвеційна моральність (до 13 років) – основою якої є
рольове пристосування;
3) постконвеційний період – це підлітковий та юнацький вік.
Політичні,
соціальні й економічні перетворення в Україні зумовлюють потребу більш
ефективної соціалізації підростаючого покоління.
Життя вимагає
розглядати цей процес не лише в контексті гуманізації освіти, розвитку в учнів
національної самосвідомості, але й педагогізації суспільства. Перед сучасною
педагогікою стоїть складне завдання: з одного боку є потреба звільнити дітей та
молодь від надмірної опіки, створити сприятливі умови для продуктивної
навчальної та творчої діяльності, а з іншого – виховати такого громадянина,
який не лише відчував би себе особистістю, але й керувався в повсякденному
житті загальнолюдськими моральними цінностями та був здатен відповідати за свої
дії перед суспільством.
Заклади
стають невід'ємним компонентом освітньої структури, який сприяє всебічному,
гармонійному розвитку особистості учня, соціальній адаптації" та
самореалізації людини в суспільстві.
Важливим
засобом соціалізації є залучення підростаючого покоління до активної соціально
значимої та соціально визначеної креативної діяльності. Необхідним є мотивація
та стимулювання навчальної й творчої діяльності, самопізнання та саморозвитку
особистості. Особлива роль у цьому належить
школі та позашкільним навчальним закладам. Адже саме вони активно
використовують особистісно орієнтовані інтерактивні методики, емпірично
індуктивні образні методи педагогічної діяльності та прийоми експресивного
впливу, створюючи при цьому реальні умови для гармонійної соціалізації,
навчання вихованців, формування культури людських взаємин.
Життя щоденно
доводить аксіому, що формування повноцінної особистості неможливе без створення
особливого «дитячого соціуму» . Діти
і підлітки прагнуть до спілкування з однолітками, їм необхідно себе
реалізовувати, розкривати і стверджувати
власне ,,Я”.
« Я – громадянин,
Я- особистість,
Я – досягну мети
без дорослих!?»
Ні, я сподіваюсь, що саме вони допоможуть мені у відповіді
на мої запитання.
Вони конче потребують місця, де на них чекають, де б вони
змогли відчути себе особистостями, розслабитися від муштри, менторського тону ,
перевірити свої потенційні здібності . Саме таким осередком виховного простору
для дітей та підлітків школа і центр позашкільної освіти та роботи з молоддю.
Традиційна система
освіти не сприяє повною мірою соціалізації дітей, що передбачає готовність до
нових економічних, політичних відносин і перетворень у духовній сфері.
Орієнтація шкільної освіти на забезпечення соціалізації учнів, становлення їх
індивідуальності вимагає внесення коректив у структуру її змісту – розширення і
збагачення її компонентного складу.
У
Концепції загальної середньої освіти наголошено, що школа — це простір життя
дитини; тут вона не готується до життя, а повноцінно живе, і тому вся
діяльність навчального закладу слід вибудовувати так, щоб сприяти становленню
особистості як творця і проектувальника свого життя.
Входження молодих
поколінь у глобалізований, динамічний світ, у відкрите суспільство підносить
роль життєвої й соціальної компетентностей вихованців.
Щоб мати змогу
знайти своє місце в житті, учень сучасного навчального закладу має володіти
певними якостями, вміннями:
• швидко адаптуватися в мінливих життєвих
ситуаціях;
• критично мислити;
• використовувати набуті знання та вміння в
навколишній дійсності;
• бути здатним генерувати нові ідеї, приймати
нестандартні рішення, творчо мислити;
• бути комунікабельним, контактним у різних
соціальних групах, уміти працювати в команді;
• вміти запобігати будь-яким конфліктним
ситуаціям і виходити з них;
• цілеспрямовано використовувати свій
потенціал як для са-мореалізації в професійному та особистому плані, так і в
інтересах суспільства, держави;
• уміти добувати, переробляти інформацію,
отриману з різних джерел, застосовувати її для індивідуального розвитку і
самовдосконалення;
• бережливо ставитися до свого здоров'я і
здоров'я інших як найвищої цінності;
• бути здатним до вибору альтернатив, які
пропонує сучасне життя;
• вміти планувати стратегію свого життя,
орієнтуватися у системі найрізноманітніших суперечливих й неоднозначних
цінностей, визначати своє кредо і свій стиль.
Ці
проблеми сьогодні стоять перед освітніми закладами.
Актуальними є
проблеми організації соціально значущої діяльності, культури спілкування,
соціальної адаптації, морального зубожіння. Все більшій кількості учнівської
молоді стає властива девіантна поведінка.
Дослідження
життєвої компетентності старшокласників показують, що більшість юнаків і дівчат
14—17 років не вміє визначити життєву мету, пов'язану з майбутньою професією,
соціальним просуванням, сім'єю, соціальним становищем у суспільстві.
Поза увагою
залишаються потреби, система цінностей, рівень життєвої активності особистості
в різних видах діяльності.
Педагоги
недостатньо володіють методами роботи з формування життєвої компетентності
особистості, не повною мірою використовують у своїй роботі сучасні підходи.
їхня діяльність здебільшого зорієнтована на самовизначення щодо особистого
способу життя.
Завдання, які
постають перед освітніми закладами у сфері їхньої відповідальності перед кожним
вихованцем, сконцентровані навколо проблеми життєвої компетентності молодої
людини. А це потребує освоєння досвіду життя в суспільстві через поєднання
навчання та практики соціальних дій з поступовим збільшенням саме практичної
участі молодої людини в житті суспільства. Завдяки цьому забезпечується адекватна
вибірковість, глибина і свідомий характер становлення системи особистісних
життєвих сенсів особистості.
Поетапне введення
учнівської молоді в різноманітні сфери життєдіяльності та спілкування,
оволодіння ними життєтворчими технологіями, знаннями, вміннями та навичками
хоча б у найголовніших сферах людського життя є незаперечною потребою
сучасності.
Майбутнє України
— за поколінням, котре сьогодні опановує уроки життя в школі, якість якого
залежить від рівня розвитку життєвої компетентності.
Обсяг поняття "соціалізація" значно ширший ніж
"виховання". Виховання має метою насамперед систему спрямованих
впливів за допомогою яких намагаються приписати бажані якості та властивості,
тоді як соціалізація включає також непередбачені спонтанні впливи, через які відбувається
прилучення до культури і набуття повноправного статусу громадянина держави [1;
41-42].
На нашу думку, виховання та соціалізація мають велике
значення у формуванні дитини на засадах народної педагогіки. Вивчивши та
проаналізувавши народнопедагогічний досвід соціалізації особистості, низку
літературних джерел з етнографії, українознавства, етнопедагогіки, педагогіки
народознавства з зазначеної проблеми, ми визначили ефективні умови успішного
виховання і соціалізації дітей засобами етнопедагогіки:
- зв'язок школи з батьками, носіями народної педагогічної
мудрості;
- дослідження педколективом джерел народної педагогіки;
- активна участь учнів та їх батьків у відтворенні,
відродженні форм, засобів та методів етнопедагогіки;
аналіз
результативності й передбачення перспективи, планування активних, творчих форм
роботи.
Сучасна
наука розвивається у напрямку організації життєтворчості людини, тому сьогодні
особливого значення набувають не тільки дидактичні аспекти освіти, але й
проблеми особистішого розвитку, становлення, соціальної адаптації дитини та
підлітка, засвоєння ними культурних норм, соціальних ролей,
притаманних даному суспільству. Вирішення таких проблем здійснюється в процесі
соціалізації особистості.
Соціалізація реалізується у таких головних сферах як
діяльність, спілкування та самопізнання. Процес соціалізації може проходити як
стихійно, під впливом неорганізованих факторів соціального середовища, так і
цілеспрямовано з використянням різних засобів.
Серед головних факторів, які безпосередньо впливають на
становлення особистості, вчені називають мікрофактори: сім'я, дошкільна дитяча
установа, школа, позашкільне середовище тощо. Мікрофактори створюють
мікроклімат, що стихійно та цілеспрямовано впливає на соціальний розвиток
особистості. В такому разі сім'ю, дитячі дошкільні установи, позашкільні
заклади та школу називають інститутами соціалізації.
Підкреслюючи ефективність педагогічного впливу інститутів
соціалізації, треба сказати, що:
інститут сім'ї, що є найважливішим фактором соціалізації
дитини, не завжди розглядає процес формування особистості як педагогічно
організований, тобто він не має чіткої виховної мети, проходить під впливом
нестабільних емоційно - психічних або фізичних станів батьків або асоціальних
зразків поведінки;
інститут освіти (дошкільні дитячі заклади, школа, вищі
навчальні заклади) у зв'язку з економічно нестійкою ситуацією в суспільстві не
завжди виконує свої соціально-педагогічні функції; він найчастіше сьогодні
орієнтований на процес передачі знань, умінь, навичок. І хоча існує багато
теоретичного та практичного матеріалу, присвяченого виховній роботі в школі, у
сучасних вчителів часто не має сил, часу та бажання на їх втілення у життя.
Таким чином, соціальне виховання в сучасних закладах освіти не завжди
здійснюється на належному рівні. Слід відзначити також . жорстко регламентований
нормативний характер діяльності інститутів середніх загальноосвітніх навчальних
закладів, обмежену можливість здійснення індивідуального підходу до соціального
виховання, недостатнє урахування інтересів дитини. Завдяки цьому ефективність
соціально-педагогічної діяльності інститутів Освіти значно знижується.
неформальні дитячі об'єднання, не завжди мають позитивне
соціальне навантаження.
такі інститути соціалізації як позашкільні заклади (центри
позашкільної освіти, палаци дитячої творчості, клуби за інтересами тощо)
орієнтовані на соціальне виховання, формування гармонійно розвинутої, соціальне
адаптованої особистості, що має високий рівень самореалізації у суспільстві.
Форми та методи соціального виховання дітей та підлітків в
навчальному закладі
При організації соціального виховання дітей та підлітків
у закладі можливе застосування
різноманітних форм та методів діяльності, які пропонує позашкільна педагогіка,
їх вибір залежить від рівня підготовленості учнів.
У Державній національній програмі „Освіта” (Україна ХХІ
століття) визначені основні шляхи реформування системи виховання. Один з таких
шляхів – розробка і реалізація нових підходів, теорій, форм, методів виховання,
що відповідали б потребам розвитку особистості, сприяли розкриттю її талантів,
духовно-емоційних, розумових і фізичних здібностей. Вважається, що в роботі з
молодшими школярами ефективним методом соціалізації є гра, яка створює умови
для соціальної творчості дітей. Ігра дозволяє дитині усвідомити себе як
особистість, самоствердитися, розвити інтереси і здібності в нових
соціально-економічних умовах.
Вивчення особливостей навчально-виховного процесу в
початкових класах, розкриття специфіки діяльності дітей, учителів і батьків,
аналіз основних напрямків і способів впливу на учнів фактично є вихідною ланкою
в подальших пошуках оптимальних методик соціалізації школярів, нерозривно
пов'язаних з ігровою діяльністю.
Якщо- для організації роботи учнів, які знаходяться на
низькому рівні підготовки до позашкільної діяльності, доцільні форми та методи,
що передбачають пряме безпосереднє керування з боку педагога, то для вищіх
рівней характерне застосування засобів співтворчості, а з часом й
самодіяльності, самоконтролю гуртківців, спрямованих на активну взаємодію з
соціальним середовищем та цілеспрямоване перетворення учнями цього середовища.
Найрозповсюдженішими формами діяльності учнів у
позашкільному закладі є заняття гуртків, які проводяться за програмами
(міністерськими або авторськими, нестандартними), а також масова робота. Якщо
заняття гуртка відвідують в основному гуртківці, то масовою роботою можуть бути
охоплені усі школяри району.
Розглянемо комплекс заходів (методів і форм) організації
діяльності гуртківців. На початковому етапі дії педагога та учнів спрямовані на
вирішення трьох основних соціально-педагогічних завдань: 1) зацікавлення дітей
діяльністю позашкільного закладу, формування в них певного соціальне та
особистісно цінного інтересу у дозвільній сфері; 2) створення у дітей мотивації
суспільних творчих дій, коликтивіського ставлення до оточуючих; 3) формування
взаємоадаптованого, працездатного, творчого колективу учнів.
Педагоги-позашкільники вирішують ці завдання, застосовуючи різні методи та
форми. Такі як: масові рекламні заходи для учнів шкіл, концерти, конференції,
"кругосвітки" (за метотодикою колективних творчих справ), день
відкритих дверей, адаптаційні заняття та ін. Засоби діагностики ефективності
перелічених заходів представлені у додатках 3-7.
У цілому головними напрямами соціально-педагогічної роботи
позашкільного закладу є:
а) створення умов для здобуття додаткової освіти дітьми і
молоддю шляхом їх участі в науковому, художньому, декоративно-прикладному,
екологічно-натуралістичному, туристсько-краєзнавчому, фізкультурно-оздоровчому,
військово-патріотичному та інших видах діяльності;
Формами громадянської освiти можуть також слугувати освiтнi
або навчально-виховнi творчi програми: "Я - громадянин України",
"Я i економiка", "Особистiсть", "Лiдер", "Я
i моя сiм'я", "Я - людина".
Для цього можуть застосовуватись найрізноманітніші форми та
методи роботи. Це можуть бути традиційні предметні тижні, лекції, творчі
зустрічі, екскурсії та експедиції, яким надається громадянознавче спрямування.
Доцільним є проведення диспутів, дебатів, заходів змагального характеру.
Діяльність дитячих клубів різного спрямування, дитячих та молодіжних
громадських організацій також сприяє розвиткові громадянської освіти.
Органи учнівського самоврядування мають ініціювати розробку
кодексу поведінки учня, його демократичне обговорення і подальше чітке дотримання,
здійснюючи тим самим правову підготовку учнів, вести пошук ефективних шляхів
співпраці зі шкільною адміністрацією.
До активних методів належать різноманітні види дискусії
("гудіння бджіл", "сніжки", дискусія-симпозіум,
"концентричне коло" та інші), ситуаційно-рольові ігри,
ігри-драматизації, "мозкові атаки", інтелектуальні аукціони, метод
аналізу проблемної ситуації. Важливе мiсце посiдає проектна робота: органiзацiя
рiзноманiтних проектiв та кампанiй, видання газет i журналiв.
Застосування наведених форм і методiв громадянської освiти
та виховання покликані формувати в особистостi когнiтивнi та поведiнковi норми,
що включають у себе вмiння мiркувати, аналiзувати, ставити запитання, шукати
власнi вiдповiдi, критично та всебічно розглядати проблему, робити власнi
висновки, брати участь у громадському життi, здатність орієнтуватися і
адаптуватися в нових соціальних умовах, захищати свої iнтереси, поважати
iнтереси i права iнших, самореалiзуватися тощо.
